21 апреля 2010

ПІСНЯ ПРО ЯРИНУ.

 На горі стоїть хатина 
 Похилилася вона, 
В ній жила собі Ярина 
Одинока і сумна. 

Її люди розважали 
Скоро, скоро прийде син,
А Ярина говорила 
У бою загинув він. 

Раз у вечорі пізненько, 
Як заснуло все село,
До Ярини потихеньку 
Хтось постукав у вікно.

І Ярина відчиняє,
І питає: „Хто такий?”.
Увіходить на костилях, 
Ще й без правої руки.

Ярина так засмутилась,
І спитала: „Відкіля?” 
„Хіба ж, мамо, не впізнали
Свого сина Василя?” 

Заболіло в неї серце, 
Закипіла в грудях кров, 
І Ярина вже до сина
Не промовила і слов.

На горі стоїть хатина 
Похилилася вона, 
В ній жила собі Ярина
Одинока і сумна.


ОЙ, ВИЙДУ Я НА ДОЛИНУ,

 Ой, вийду я на долину
Подивлюся на калину.
А долина широка, калина висока,
Аж додолу гілля гнеться.

Під тією калиною 
Стояв козак з розвідною. 
Розвідная плаче, сльози проливає, 
Гірку долю проклинає. 

Ох, якби ж я була знала, 
Не йшла б заміж та гуляла, 
У рідного батька, у рідної неньки 
Як маківка процвітала.

Заміж вийти треба знати 
Пізно лягти, рано встати. 
Свекрусі годити, зовицю любити, 
Гірко на чужині жити. 

Ой, вийду я на долину 
Подивлюся на калину. 
А калина висока, долина широка, 
А я стою одинока. 


Ой, ти місяцю, а я зірка ясная,

Ой, ти місяцю, а я зірка ясная, 
Ой, ти парубок, а я дівка красная.

Ой, ти парубок, а я дівка красная. 
Ти в саду гуляв, я ж тобі коня пасла. 

Ой, пасла, пасла, з вечора до півночі, 
Упала роса на мої карі очі. 

Не так на очі, як на русую косу. 
Серце-козаче, віночка не доношу.